Життя в окупації, вишиванка в чоботі та нові починання

«Вони до нас: “Бідненькі, як ви там?”, а ми до них: “Та ми вже не бідненькі, ми багаті, бо ми вже вдома, в Україні”».

До повномасштабного вторгнення Ольга займалася господарством та працювала прибиральницею в агрофірмі. Коли росіяни частково окупували Запорізьку область, жінку зупиняли від евакуації труднощі виїзду з маломобільним братом і надія, що все налагодиться швидко. Проте після двох років під російським гнітом вони наважилися на виїзд з окупації.

З окупації на згадку про дім Ольга забрала сімейні фотоальбоми.

Цей матеріал створений у межах кампанії «Території — це люди», який допомагає українкам та українцям повернутися із тимчасово окупованих на підконтрольні Україні території та адаптуватися там.

Про життя в окупації

«24 лютого цього року якраз була друга річниця повномасштабного вторгнення, а 25 лютого ми вже виїхали», — згадує Ольга.

Жінка каже, що спочатку вона, як і більшість, думала, що окупація буде недовгою і тому нікуди їхати не потрібно. Воєнні дії в її районі тоді не велися. На користь того, щоби залишитися, був ще один аргумент — брат Ольги має другу групу інвалідності та міг не здолати важкий шлях евакуації.

«Це була якраз весна, і я не могла просто з ним в той час виїхати. Я не могла його залишити, але і не могла забрати з собою. Тому я вирішила залишитися і подивитися, як далі розвиватимуться ці події».

Ольга вперше задумалася про евакуацію, коли ситуація навколо почала змінюватися. Спокій виявився ефемерним і нетривалим.

«Моєму братові потрібна була медична допомога. Але на той час всі фахівці виїхали звідти. Залишилися лише ті, які вже були на пенсії на той час. Їх повитягали з їхніх домівок, пообіцяли дуже гарну заробітну плату, і ці люди вийшли на роботу. Але як фахівці вони вже були… Їм вже потрібно було відпочивати. Це був один з важливих факторів».

Окупаційна влада на окупованих територіях розпочала інформаційну ізоляцію населення від решти світу. Через блокування певних соцмереж і месенджерів Ольга зовсім не мала змоги спілкуватися з деякими своїми родичами.

«Людина має право на доступ до інформації, а на нас наклали такі обмеження, що ми мали слухати лише те, що вони нам по своєму тєліку показували, їхні новини, і радіти тому, що ми це чули. Це не дуже подобалося мені — жити так, за їхніми правилами».

На роботі Ольга стикнулася з жорстким контролем з боку окупаційної влади. У працівників перевіряли телефони, наявність певних месенджерів та VPN, що загрожувало звільненням.

«Ти живеш із відчуттям, що за тобою постійно спостерігають, усі 24 години. Ти завжди під контролем, потрібно відчитуватися, що ти думаєш, плануєш, як мислиш, з ким спілкуєшся».

В останні дні перед виїздом в Ольги не залишилося сумнівів: безперечно потрібно було їхати. «Щоб цього всього не бачити, того безладу, що коївся на тій території», — розповідає вона.

Про процес евакуації

Жінка переживала про те, як її брат перенесе дорогу. На той момент чоловік тільки оговтався після інсульту, а також мав регулярні епілептичні напади. Усе потрібно було продумати до деталей, за чим Ольга звернулася до Helping to Leave.

«Я думала, що все буде набагато складніше. Дуже вдячна дівчатам-волонтерам, яких я просто закидувала питаннями, іноді посеред ночі. На все були дуже детальні відповіді. Завдяки їхній компетентності ми вирішили все, призначили дату — їдемо».

Процес виїзду Ольги з братом був пропрацьований до дрібниць, волонтерки були з ними на постійному звʼязку.

«Було досить складно, що ми мали їхати автобусами з пересадками. І з Колотилівки до Сумської області, на неокуповану територію України, потрібно було йти пішки. А брату як іти? Він не пройде сам таку дистанцію, пішки дуже важко, і я розуміла, що це буде довго».

Саме тому було прийнято рішення попросити про допомогу Червоного Хреста. На півшляху Ольгу з братом зустріли волонтери з носилками.

«Вони дуже нам допомогли, оскільки дуже прискорили весь процес, бо справа йшла вже до вечора, вже темніло, сонце сідало, а ми ще йдемо. А потім бачу — біжуть наші хлопці з носилками, це була така радість. Я дуже вдячна».

Після переходу пункту пропуску Ольга отримала прихисток у шелтері. Волонтери запропонували їй замовити спеціальну машину швидкої допомоги, яка б довезла їх із братом до будинку, де вони планували жити.

«Це був шок для мене, і я питала в них: “А що, так можна? Скільки це буде коштувати?”. А дівчата кажуть: “Ніскільки. Ми зараз поставимо вас в чергу, а потім зателефонуємо вам і скажемо, чи все виходить”».

Проте важкий шлях виїзду — це ще не всі складнощі, з якими Ольга стикнулася під час евакуації.

Про вишиванку, яку ховала у чоботі

! Перевезення предметів з українською символікою під час виїзду з окупації може загрожувати вашому життю. Не намагайтеся повторити дії Ольги.

У музеї села на Запоріжжі, в якому жила Ольга, були виставлені експонати, повʼязані з його історією. Кілька з них — вишиванки — належали пані Марійці, яка виїхала на початку повномасштабного вторгнення. Ці сорочки передавалася з покоління в покоління її родини та були надзвичайно цінними.

Ольга на прохання власниці вишиванок вона вивезти одну з них з окупації разом з собою. Вона усвідомлювала, що сильно ризикувала, адже потрібно було пройти перевірку на пункті пропуску.

«Залежить від того, на яку ти людину попадеш. Одна людина дозволить провезти, а інша може зробити з цього проблему. Тож я сказала власниці, що візьму лише одну сорочку, та придумала, як її сховати».

Цінну сорочку Ольга поклала у носок зимового черевика та засипала його ліками брата в надії, що росіяни побачать, що там лише медикаменти — і далі не будуть перевіряти. Проте перевірка була прискіпливою.

«Ми приїхали на російську митницю, вони обшукали абсолютно всі речі, навіть носовички. Я дала їм перший черевик, у якому не було сорочки. Його передивилися, висипали всі ліки і залізли в кожен носок. Коли я несла другий черевик, жінку з митниці викликали до іншого столу, де були якісь проблеми, тому вона відійшла від мене. Я в цей час відкрила черевик, висипала ліки та хутко засунула вишиванку під ті речі, які вона вже перевірила. Залишила відкритий черевик, висипала всі ліки і показала їй. Вона сказала, що все добре, і ми можемо все складати. Виходить, що я цю вишиванку переклала з одного місця в інше, і вони її не знайшли. Нам просто пощастило».

Про адаптацію на новому місці

Ольга з братом оселилися у Львівській області у знайомої, що приїхала туди на рік раніше. Вона суттєво допомогла їм в адаптації: провела екскурсію по місту, показала, де ЦНАП, розповіла про оформлення документів.

«Я дуже їй вдячна і рада, що в нашому житті з’явилася така людина. Ми й адаптувалися швидше, і зараз я вже готова на роботу йти. Уже трохи депресивний стан відступає, і мене тут вже нічого не лякає. Дуже добре, що так склалося».

Жінка розповіла, що вже краще говорить українською мовою, стала на облік у центр зайнятості та хоче опанувати нову професію.

«Думаю освоїти професію касира торгового залу, тому що побачила, що у цьому є потреба. У будь-якому випадку, потрібно з чогось починати. Треба навчатися чомусь новому».

Про підтримку на новому місці

Ольга не стикалася з упередженим ставленням від інших стосовно людей з тимчасово окупованих територій — навпаки, зустріла багато підтримки від місцевих, зокрема у переході на українську мову.

«Я розмовляла переважно російською мовою, тому що в Бердянську — російська, в селі — суржик. Тому тут одразу переключитися на українську було дуже важко. Але мені казали, що я молодець, розуміли. Усі допомагали знайти переклад з російської на українську, і завдяки цьому в мене вже виходить трошки розмовляти».

Проте місцеві часто за говіркою Ольги впізнають, що вона не звідси. Коли дізнаються звідки — жаліють. Але відповідь жінки на це рішуча.

«Так, нас чутно по наголосу та словам, які вживаємо. Тому одразу питають, звідки. А коли ми кажемо, вони до нас: “Бідненькі, як ви там?”, а ми до них: “Та ми вже не бідненькі, ми багаті, бо ми вже вдома, в Україні”.

Про річ, яку забрала з дому

Ольга, як і багато людей, коли залишала рідні місця, взяла дещо цінне на згадку про дім — фотографії.

«Я залишаю свій будинок, але частку того, де жила, візьму з собою. Це мої спогади, це той час, коли ми всі були разом, і коли все ще було по-старому».

«Там фото, де ми зустрічаємося з друзями — ми це називали вилазками. Збиралися за столом, танцювали. Фото, де ми з дітьми, з виставами, які ми з батьками робили для них в костюмах, такі сценки. Радісно дивитися на ці фото, тому що ми дійсно використовували цей час на користь не тільки нашим дітям, але й нам самим».

Про те, чому люди залишаються в окупації

На думку Ольги, є три категорії людей, які залишаються в окупації з тих чи інших причин.

Перші — це ті, кого «купила» окупаційна влада, наділивши їх високими посадами.

«Ті, кому до цього не давали можливість якось себе показати при нашій владі — показали себе при окупаційній владі, тільки не з найкращого боку. Цих людей просто купили за гроші».

Друга категорія хотіла б виїхати, але її зупиняє майно, яке доведеться залишити.

«Дуже важко залишити хату, яку буквально за рік до війни відремонтували, в яку вклали гроші. Там в мене є все, я в ту хату заходжу, і в мене душа радіє. Когось зупиняють ці матеріальні блага».

Третю категорію зупиняють родичі, які або не можуть, або не хочуть виїжджати.

«Дуже багато людей, коли я їхала, казали мені: “Я б з тобою теж поїхала б, але куди я маму подіну?”. Бо мамі далеко за 80, і вона маломобільна».

За словами Ольги, в окупації є люди, які не беруть російські паспорти та хочуть вибратися звідти. Проте вони залишаються заради своїх батьків, на яких подіяла пропаганда ворога. А є ті, хто ні за що не хоче залишати домівку та брати громадянство рф, і вони виживають як можуть.

«Наша сусідка, пенсіонерка, два роки не отримувала пенсію, немає ніяких документів, ні СНІЛСа, ні страховки. Вона просто влітку зрізала квіти й продавала їх на базарі. Але вона нічого не бере від цих людей».

Ольга впевнена, що виїжджати потрібно: залишати житло та їхати. Бо життя цінніше.

«Вже немає, за що триматися. Навіть якщо вони [росіяни — ред.] заберуть наші хати та націоналізують їх, прийде Україна, і ми заберемо все назад. Не треба триматися за матеріальне. Найцінніше — це завжди наше життя. І потрібно думати про його якість. Все інше — наживне».

Коли ми запитали Ольгу про її найбільшу мрію, у неї очах навернулися сльози.

«Я вільна людина і хочу жити у вільній країні. Хочу, щоб наша країна стала кращою, щоб все це скоріше закінчилося, і щоб всі мої рідні залишилися живі і здорові».

Інтерв'ю та розповідь Юлії Калабан