35 блокпостів назустріч свободі

Наталя разом із чоловіком і трьома дітьми жила в Чорнобаївці. Жінка була домогосподаркою та доглядала за своїм молодшим сином, який від народження має інвалідність.

Також Наталя разом із мамою займалися українською вишивкою та рукоділлям. Їхнє фото можна знайти у каталозі українських майстрів за 2011 рік.

З окупації на згадку про дім Наталя забрала ковдру сина.

Цей матеріал створений у межах кампанії «Території — це люди», який допомагає українцям та українкам повернутися із тимчасово окупованих на підконтрольні Україні території та адаптуватися там.

Після початку повномасштабного вторгнення, коли обстріли стали загрозливо близькими до їхнього будинку, сім’я вирішила евакуюватися. Проте кинути батьківщину було нелегко — вони прожили в Чорнобаївці 11 років, мали тварин і нажите майно.

Останньою краплею стала трагедія, що сталася з родиною чоловіка Наталі.

Під час чергового нічного обстрілу, що завжди починався опівночі, в їхній будинок влучив снаряд. Син родича загинув на місці, тітка чоловіка отримала серйозні поранення і померла дорогою до лікарні, а дядькові зламало всі кістки рук і ніг. На момент їхнього від'їзду вони не знали, чи він виживе. Пізніше стало відомо, що дядько вижив, але перебував у дуже важкому психологічному стані, бо у 61 рік втратив всю сім’ю та залишився без нічого, не маючи сил починати все з нуля.

Ця трагічна подія стала вирішальною. Наталя зрозуміла, що потрібно знайти будь-яку можливість, щоб евакуюватися та не ризикувати щодня життям дітей. Після домовленості зі знайомими, які згодилися їх прийняти, і спілкування з Helping to Leave, вони зважилися на виїзд.

Зараз, попри сум за домівкою, вони не шкодують про рішення. Діти живі, вони забули про обстріли та страх, стали спокійнішими.

Проте Наталі дуже хочеться додому, де пройшло все життя, де народилися діти та поховані рідні.

“Немає місця гарнішого, ніж степи Таврії з морем, лісами, заповідниками та солоними озерами. Я боюся уявити, що з ними стало після приходу окупантів. Це була земля з дикими травами, яка ніколи не знала плуга, земля, яка берегла спокій померлих пращурів, про що нагадували багаторічні кургани. Ми берегли це як історичну цінність, але окупанти не розуміють значення пам'яті предків і їм байдуже це”.

Про Helping to Leave Наталя дізналася від знайомих, які наполягали на необхідності виїзду. Жінка зв’язалася з куратором через чат-бот організації. Спілкування тривало два тижні, але знайти перевізника не вдавалося через комендантську годину та ризики.

“Зі знайомих з машиною ніхто не ризикував виїжджати. Перевіряли дуже, особливо хлопців — роздягали до пояса, не дивлячись на погоду, і шукали татуювання; шукали азовців, шукали АТОшників. Люди були залякані. В Чорнобаївку ніхто не хотів їхати, тому що там дуже часто прилітало”.

Зрештою, за порадою куратора, Наталя знайшла перевізника самостійно, а Helping to Leave оплатили його послуги.

Дорогою, під час евакуації, вони проїжджали спалений ліс і техніку. Водій попередив, щоб не сходили з асфальту, бо все навколо було заміновано. Машина подолала 35 блокпостів. Деякі з них охороняли п'яні бойовики, яким “було все одно, хто і куди їхав, аби дали пляшку горілки чи закурити”. Інші, навпаки, ретельно перевіряли паспорти і багажники.

Ввечері вони нарешті доїхали до останнього блокпосту. Івана, молодшого сина, не чіпали через ДЦП, але старших синів та чоловіка змусили роздягнутися та шукали на їхніх тілах татуювання. Перевірили документи і всі сумки.

Тільки після цього їм дозволили знову сісти в машину і сказали: “А тепер, як вам пощастить. Встигнете проїхати цю зону до обстрілів — значить, виживете, а не встигнете — значить, така ваша доля”.

Під час поїздки вони проїжджали палаючий будинок, і водій сказав, що туди, мабуть, прилетіло.

Так вони долали "дорогу життя" у сірій зоні. Їхали дуже швидко, не зупиняючись. Перший український блокпост зустрів їх сигналами — потрібно було поспішати через початок комендантської години.

“В машині було стільки радості і сліз, що ми нарешті виїхали з окупації, що ми вже не під п’ятою тих уродів, що можемо їхати вільно”.

Як і більшість людей, які евакуювалися з ТОТ, Наталя та її сім'я взяли лише найнеобхідніші речі. Але першою вони поклали у валізу ковдру молодшого сина.

“Ми його в цій ковдрі забирали з пологового будинку, він досі нею укривається, або вона просто біля нього лежить. Без цієї ковдри ми нікуди. Ця ковдра для нього як талісман”.

Наталя вважає, що основний фактор, чому люди не евакуюються з ТОТ — це інформація, яку вони отримують з різних джерел. Жінка розповіла, що більше всього їх зупиняв страх, що вони їдуть в нікуди. Але сім’я Наталі діяла за попередньою домовленістю та знала, де будуть жити.

Всім своїм знайомим, які перебували в окупації і вагалися евакуюватися, Наталя казала, що розуміє, як шкода залишати майно та спогади, адже це частина їхнього життя.

“Проте, це не варто того, щоб залишатися там і ризикувати життям тих, кого любиш”, — підкреслює жінка.

Зараз Наталя більше за все мріє знову відчути радість від подорожі з родиною. Вона хоче об’їхати весь Крим за кілька днів, як вони робили ще до 2014 року.

Одного разу, згадує Наталя, вони просто серед ночі зібралися з братом, сіли в машину і вирушили в подорож навколо півострова. Вони були у Севастополі, Балаклаві, Форосі, Ялті, відвідуючи пляжі та гори. Ця подорож тривала три дні. Наталя мріє повернутися на той самий морський берег, де вони колись були щасливі.