Олена разом із чоловіком і п’ятьма дітьми була змушена втекти з окупації двічі. Її чоловік ледь не загинув через катування росіян, окупанти намагалися забрати у неї дітей, а на кордоні їх чекав важкий процес фільтрації. Олена поділилася з нами своїм болісним досвідом і розповіла, як війна змінила її родину назавжди.

Родина Олени з Донеччини. Коли у 2014 році почалася війна, вони прожили рік під окупацією, але в лютому 2015 року зрозуміли, що залишатися більше неможливо. Вони перебували під постійним наглядом окупантів.

«Ми стали небажаними. Чоловіка взяли в полон, мене могли заарештувати в будь-який момент», — розповідає вона.

Олена із дітьми виїхала, а чоловік залишився вдома на кілька днів, сподіваючись захистити майно. Це ледь не коштувало йому життя. Окупанти взяли його у полон, жорстоко побили і викинули, вважаючи померлим. Але добрі люди знайшли його і допомогли одужати. Завдяки організації «Донбас SOS» він зміг виїхати.

Після цього родина більше не могла повернутися до свого дому – їхні імена вже були у списках окупаційної влади.

Новим притулком для родини стало село в Запорізькій області. Але у 2022 році ситуація повторилася – вони знову опинилися під окупацією.

«Діти боялися навіть вийти з кімнати», — згадує Олена.

Кожне спілкування з іншими людьми становило ризик, а перевірки були регулярними. Окупанти часто приїжджали, перевіряли телефони, розпитували, чому вони не отримали російські паспорти. Олена та чоловік обманювали окупантів, кажучи, що планують отримати паспорти в Донецьку, де були прописані, і так уникали примусу.

Діти не йшли до російської школи, а таємно навчалися онлайн у українській школі. Це стало серйозним викликом для дорослих та дітей.

«По-перше, завжди є страх, що можуть приїхати на перевірку. Нам погрожували відключити інтернет, якщо дізнаються, що діти навчаються онлайн», – згадує Олена. Окупанти також погрожували відправити дітей до інтернату.

«Ми ховали телефони, залишали тільки старенькі кнопочні або дуже старі сенсорні телефони. Казали, що неможливо вчитися, коли в нас лише такі телефони», – додає вона.

Такі хитрощі стали єдиним способом уберегтися від покарань окупантів. Олена розповідає, що вони намагалися зберегти вигляд нормального життя, хоча насправді ситуація була далека від цього.

Ключовим моментом для Олени стала одна подія, коли вона зрозуміла, що залишатися в окупації більше неможливо. «До сім'ї директора школи, приїхали люди з окупаційної влади і дали лише півгодини, щоб зібратися. Директора вивезли до Абхазії, а його дружину – десь до росії», – згадує Олена. Це було частиною системи, де родини спеціально розділяли, щоб створити ще більше труднощів. «Вони так вчиняють: когось відправляють у Веселівку, а когось у Владивосток. Це справжнє знущання», – каже вона.

До Олени окупанти також приїхали з погрозами.

«Якщо не отримаєте наших паспортів, заберемо дітей», — сказала представниця окупаційної влади. Тоді Олена вирішила звернутися до Міністерства реінтеграції, щоб дізнатися, як виїхати.

«Вони скинули мені бот Helping to Leave. Далі операторка допомогла організувати виїзд», – розповідає вона.

Процес виїзду родини Олени з тимчасово окупованої території став справжнім випробуванням.

«Сина та чоловіка побили. Чоловік втратив свідомість, у нього почався епілептичний напад», — згадує Олена. «Діти були в шоці, вони не звикли до таких умов».

Виїхавши з окупації, родина провела кілька важких місяців, долаючи стрес.

«Перші місяці ми боялися навіть, коли хтось під'їжджав до дому», – каже Олена.

Зараз родина адаптується до нових умов. Вони продовжують жити і шукати шляхи до кращого майбутнього, долаючи важкий досвід, який вони пройшли.