Андрій Григорович евакуює людей із Херсона й області. Він знає, що таке небезпека, бо херсонці відчувають на собі російський терор щодня. Кожен його вранішній виїзд на евакуацію – це врятовані люди та їхні історії, якими він ділиться у своєму інтервʼю.

– Чим ви займалися до початку повномасштабного вторгнення? Як воно змінило ваше життя?

– Я підприємець, займався та й зараз займаюсь ремонтом автомобілів, маю СТО. Також я – голова громадської організації «Чорноморське козацтво». На початку повномасштабного вторгнення ми разом з моїми хлопцями, козаками, відразу поїхали до воєнкомату. Але нас не прийняли. Тоді ми створили ТрО – розливали коктейлі Молотова, готували, що необхідно. Потім почали возити гуманітарну допомогу по селах Херсонської області. Згодом також почали вивозити людей із Херсона та області. Коли ми познайомилися з Юлею, координаторкою евакуації Helping to Leave, я став волонтером цієї організації. От зараз мені Юля зателефонувала та каже: «Андрій Григорович, завтра в нас евакуація!» Тож завтра прокинусь о четвертій ранку та поїду до Херсона.

– Часто доводиться так рано прокидатися?

– Четвертий день підряд сьогодні. Виїжджаю з Одеси десь на початку п’ятої ранку, після сьомої приїжджаю до Херсона. Людей забрав, три години їхати, десь опів на дванадцяту я вже повертаюсь до Одеси. Це мій звичайний маршрут.

В мене таке відчуття, що машина вже сама знає, куди їхати. Вже дорога натоптана, кожна ямка знайома. На блокпостах мене не зупиняють, бо впізнають, майже щодня їду. Та й автобус помітний такий, з написом Helping to Leave.

Як-то кажуть, людина звикає до всього. Я вже не можу інакше. Навіть у ті дні, коли не їду, все одно прокидаюсь на початку четвертої ранку, ніколи будильник не ставлю. Вже інстинкт виробився.

– Тож це звичний маршрут, а куди ще евакуюєте людей? Багато часу проводите в дорозі?

– Бувають і набагато довші поїздки. Якось везли одну сім’ю до Тернопільської області, то дві тисячі кілометрів туди й назад. Везли вагітну жінку із шістьма дітьми. Хороші діточки, гарно себе поводили. Возимо, куди треба та скільки треба – чи в Дніпро, чи в Миколаївську область, де розміщують людей старшого віку та людей з інвалідністю.

– Наскільки ці маршрути безпечні?

– По-різному буває. Якось забирали одну родину з Херсонської області. Під’їхали до будинку біля річки, стоїмо, вони вантажать речі – там велосипед був, багато всього. А Олексій, волонтер, який зі мною приїхав, каже: «Григорович, давай швидше, бо ось там дрони літають!» Тож швиденько всі посідали в машину та поїхали. Ще був випадок, тільки-но я приїхав, мені кажуть: КАБи тільки що літали, та влучили чотири ракети. Поставив я автобус під дерева, людей посадили, почекав трохи та поїхав.

– Як родина та друзі ставляться до вашого волонтерства?

– Жінка моя молодець, дуже мене підтримує! Ввечері каже: йди лягай, відпочивай, бо тобі рано прокидатися. Як дружина та бабуся наших онуків, вона найкраща у світі! Хлопці на роботі, на СТО – це ж мої козаки, вони теж усі підтримують.

Але люди різні бувають. Деякі знайомі питають: «Григорович, нащо воно тобі треба?» Бо, мовляв, мені вже за шістдесят, нащо воно все… Кажу: «Я інакше не можу! Я людям пообіцяв. Якщо я не поїду, то хто поїде?»

– Це справді надихає! А що кажуть ті люди, заради кого ви їздите, кого евакуюєте?

– Я коли їду з людьми, завжди розпитую їх. Щось вони мені розповідають, щось я їм. Хоча бачу вперше, але часто спілкування в нас таке, наче знаю їх багато років. Люди розповідають, як їм жилося, виливають душу.

От якось віз 82-річну жінку, посадив її поруч зі мною. Вона каже: «В нас немає села вже…» В них хати розбиті, світла нема, води нема, а все одно росіяни продовжують по ним дрони кидати. По собаках, буває, кидають. Страшне діло! Каже: «Ми з сусідкою й не знаємо, де краще бути, на вулиці чи в хаті, в мене вже півхати нема». Дивлюсь я на неї, та сльози підступають.

Так мені цих людей шкода. Мені здається, немає нічого гіршого, ніж лишитись без хати, без даху над головою. Нещодавно їхав з нами чоловік 55 років, спокійний такий, тихий. Я його питаю: «Куди їдеш?» А він каже: «Не знаю». Як це, а ночувати де? Коротше кажучи, забрав я його до себе на СТО, там кімната є. Залишив поки пожити, він потроху щось допомагає, прибирає.

– Що ще люди розповідають про життя біля лінії фронту?

– Ох, звісно, тяжко їм там. Я вам скажу, ще й зараз у Херсоні є райони, де немає світла, вікна розбиті, люди чим можуть, тим закривають. Раніше якось більше допомоги було. Я й сам розвозив гуманітарну допомогу, поки була можливість. Брав у церквах продукти, речі, возив по селах – самотнім жінкам старшого віку, що там залишились. Там багато тих, хто виїхати не може. Хто міг, на машини посідали та поїхали, а в кого немає – то й лишаються. Вікна плівкою позакривали та якось виживають.

– Як ви дбаєте про свій емоційний стан та безпеку? Якось себе підтримуєте?

– Я вже звик до всього цього. От нещодавно приїхав забирати одну жінку з лікарні. А вона мені каже: «Я нікуди не поїду! Ляжу ось тут, і все!» Я питаю, як її звуть, звертаюсь: «Що, Оксано, не хочете їхати?» – «Не хочу!» – «Не дай Боже, завтра прильот буде, як вдарять росіяни по лікарні, що ви будете робити? Ваш дім там розбили, а тут що?» Присів біля неї, за ручку тримаю та спілкуємося. Вона мені каже: «Я відчуваю, що ви дуже гарна людина!» Врешті-решт розібралися, що її чоловіку мають зробити операцію, тоді їх обох заберемо. Бо вона не хотіла без нього їхати.

– Дуже зворушлива історія! Розкажіть ще, які моменти вас надихають?

– Мені дуже приємно, коли я привіз людей, а вони кажуть: «Ой, дякуємо вам! Спасибі!» Часто-густо питають в мене номер телефона. Я вже написав його просто на автобусі, щоб записували, кому треба.

Якщо б мені не було це приємно, я б не їздив. Мене ніхто не може змусити, чи заборонити мені це робити!