Пані Стефанії 73. Останні 40 років вона прожила у невеликому селі на Херсонщині: виростила дітей, посадила сад і звикла до тихого, впорядкованого життя. Коли довелося виїжджати, вона навіть не взяла з собою турку для кави — побоялася, що через метал перевірятимуть сумку.

Усе її життя залишилося там: мамині рушники, фотографії, дім і сад, який вона доглядала десятиліттями. Але Стефанія поспішала рятувати найважливіше — свого 16-річного онука, якому в окупації вже встигли вручити повістку.

Стефанія родом зі Львівщини. Але більшу частину життя вона прожила на Херсонщині, куди переїхала після першого шлюбу.

«Було важко отримати квартиру, а наші сусіди розповіли про село Н. Подивилися — воно таке гарне, була робота, і ми поїхали», — згадує вона.

На новому місці Стефанія створила своє життя та родину:

«Там було добре. Люди добрі, погода, природа… Усе росло на городі: помідори, фрукти, ми посадили сад. Діти мали своє, і мені це дуже подобалося».

До початку повномасштабної війни це було для неї місцем, де можна було жити спокійно, працювати, ростити дітей та онуків.

Втрати, які прийшли разом із війною

Село, де жила Стефанія, окупували на початку 2022 року. Але на цьому трагедії в її житті не закінчилися.

Її донька Оксана поїхала до Одеси на роботу. Коли почалося повномасштабне вторгнення, знайомі запропонували їхати разом додому, але вона відмовилася.

«Я дзвоню до неї: “Оксаночко, чого не хочеш їхати?” — а вона каже: “Мамо, я щось боюся”. Я кажу: “Тоді не їдь”», — згадує пані Стефанія.

Оксана мала рацію: машину, якою вона мала хати, розстріляли окупанти. Усі пасажири загинули.

Здавалося, інтуїція врятувала їй життя. Але невдовзі після цього Оксана захворіла і померла.

«Так раптово… Я навіть не була біля неї», — каже Стефанія.

Жінка ще не встигла оговтатися від втрати, як сталася ще одна біда — під час медогляду її 16-річному онуку вручили повістку.

Врятувати найдороще

Після окупації онук Стефанії продовжував навчання в українській школі онлайн. Але коли окупанти почали ходити по домах із перевірками, дев’ятикласнику довелося відвідувати й російську школу.

«Науки там не було ніякої… Я кажу: “Онучок, прото ходи, будь присутнім, щоб до нас не було претензій”», — згадує Стефанія.

Одночасно хлопець продовжував навчання в українській школі, щоб не втратити зв’язок із рідною мовою та програмою.

Стефанія планувала вивезти онука з окупації до того, як йому виповниться 17 років. Але не встигла.

Одного разу хлопець повернувся з медичної комісії зі штампом у паспорті та повісткою в руках.

«І він як показав… Я так плакала, я так налякалася. Я не могла спати», — згадує Стефанія.

Відчай охопив її повністю. Вона не знала, що робити, до кого звернутися і як виїхати з окупації. Була готова продати все, аби врятувати онука.

«В той час моя знайома разом із родиною виїхала з іншого [тимчасово] окупованого міста. Ми тоді переписувалися і я до неї кажу: “Боже, ви виїхали?” А вона: “Слухай, я дам тобі контакт, можливо, він тобі пригодиться”», — згадує Стефанія.

Це був Телеграм-бот Helping to Leave — і він став шляхом до порятунку. Саме завдяки проєкту вони з онуком змогли виїхати з окупації.

«Я ні про що не жалію»

Усі речі, з яких складалося її життя, залишилися там.

«Все що втілює памʼять та зʼвязок з родиною, фотографії, вишиті мамою рушники, мамина могила… Ми її там поховали», — каже Стефанія.

Але все це втратило значення, коли на кону стояло життя онука.

«Я вже ні за чим не жалію — ні за квартирою, ні за хатою. Мені здавалося, що його вже йдуть забирати. Я не могла спати, мене підкидало. І коли мені сказали, що вивезуть — з’явилася надія. І вивезли, слава Богу».

З речей, як і більшість людей, що виїжджають з ТОТ, вона взяла лише найнеобхідніше.

«Я ще хотіла взяти улюблену турку, щоб варити каву. Потримала її в руках — і поставила на поличку. Думаю: металеве — можуть перевіряти сумку, а на дні були всі мої документи. Я їх прикрила іншими речами. Потім подумала про мамин рушник — а що як знайдуть? Так що взяла тільки те, що треба. Дві сумки: рюкзачок онука і моя маленька дорожня».

Минуле яке стало опорою

Зараз Стефанія знову живе на Львівщині — у маленькому містечку, де минула її юність.

«Я 40 років тут не була. А тепер повернулася сюди, — розповідає вона. — У мене на кожному кроці знайомі. Сиджу на площі, щось у сумці перебираю. Підходить якась бабуся і каже, що вона моя однокласниця! Ми так плакали й обіймалися!»

Повернення додало їй сил: кожен дворик та вулиця викликають посмішку, нагадуючи молоді роки.

«Я ніби бачу себе молодою, згадую все. Тут моя адаптація проходить нормально», — каже Стефанія.

Онук також швидко адаптувався: у новій школі його добре прийняли, і він вже знайшов друзів.

Іноді єдиний спосіб врятувати найдороще — це залишити все і піти. Навіть якщо виходиш із власного дому.

Інтервʼю, текст та фото – Юлія Калабан