Полон, виїзд з окупації та допомога іншим

Іван майже від початку повномасштабного вторгнення опинився в окупації. У цих умовах він почав вивозити звідти інших людей, пережив одноденний полон, а потім продовжив допомагати. Згодом Іван доєднався до команди Helping to Leave на волонтерських засадах.

З окупації він забрав ключі від батьківського дому й одяг, в якому пережив полон.

Цей матеріал створений у межах кампанії «Території — це люди», який допомагає українкам та українцям повернутися із тимчасово окупованих на підконтрольні Україні території та адаптуватися там.

Родина Івана жила у Харкові. Рятуючись від інтенсивних обстрілів, вони поїхали до рідного міста чоловіка, у якому їх застала окупація. Тоді знайома сімʼя з дітьми попросила Івана вивезти їх у безпечне місце. Так він уперше самостійно евакуював людей з окупованої в той час Балаклії.

«Я повісив наліпку “Діти”, посадив людей і повіз у підконтрольний нам Зміїв. Звичайно, я ризикував, але, в принципі, проїхав. Продуктів накупив і потім повернувся. Потім я почав евакуювати бабусь, дітей».

Наприкінці березня, коли Іван вивозив літніх людей з окупованого Ізюма, російські солдати взяли його в полон.

«На виїзді вже був останній блокпост села Вербовка, але мене зупинили [російські військові — ред.] і сказали віддати їм телефон. Один з них побачив у ньому фото електричного щита на 300 вольт. І він почав кричати, що «це СС “Галичина”». Я пояснював йому, що це щитова, але він не вірив».

Івана змусили віддати телефон та відпустили. Проте ситуація занепокоїла батьків чоловіка, тож вони поїхали розбиратися з російськими солдатами. Ті переконали батьків, що загрози їхньому сину немає і він може забирати свій телефон.

«Ми вирішили їхати разом із батьком на його машині. Ну ось я в чому був, у кофті, у кросівках, так і поїхав. Виходить їхній командир і каже мені: “Чувак, вибач, але нам доведеться забрати тебе в полон».

Батько Івана запропонував забрати його замість сина, але це не влаштувало росіян. Тож Іван виконав вимогу окупантів, попросив тата передати родині, що його залишили на допит, аби вони не переживали. Дитині Івана на той момент було лише чотири місяці.

«Я спитав, чи надовго [забирають в полон — ред.], а командир сказав: “Подивимось”. Сказав, що може завтра і випустять, а може сьогодні ввечері. Ще він пообіцяв: “Ввечері тебе привезуть”. Ну, ввечері мене ніхто не привіз».

Івана закинули у броневик. Перед цим замотали голову простирадлом, аби він не бачив дороги, стягнули скотчем руки і ноги.

«Вони мене так посадили в машину, але ж я Балаклію знаю добре, тому порахував за поворотами і зрозумів, де я. Мене привезли, звідти вигрузили, я був із зав'язаними очима. До мене підійшов чеченець — я визначив його національність за говіркою — і почав протикати мене ножем».

Ворожий солдат оглянув чоловіка й наніс йому кілька поранень. Чеченець був впевнений, що Іван — кулеметник, бо його нібито видавали пальці.

«Шнурки з кросівок навіть не розв’язали, а просто вирізали, шнурок з кофти також, забрали ремінь, паспорт і телефон теж були в них. І ось так вони мене спустили у підвал».

У підвалі, окрім Івана, було ще семеро людей. Двоє з них, як і він сам, потрапили в полон, коли допомагали іншим — везли хліб в окупацію. Вони послабили скотч Івану на руках та на голові. Ці чоловіки розповіли Івану, що перед тим, як взяти їх в заручники, росіяни пообіцяли, що “все буде нормально”. Одного з цих чоловіків Іван досі не може знайти.

«Було холодно та не давали їсти. Ні, ну може через чотири чи п’ять годин вони спустили туди дволітрову пляшку води та півбуханки хліба — на вісім людей. Я з’їв півшматочка і зробив два ковтка води…», — розповідає про умови в підвалі Іван. Там він провів добу.

Наступного дня чоловіка відвели на допит. У його телефонній книзі знайшли номери Служби безпеки України, які були додані туди ще 2013 року.

«Я сказав їм, що в мене цих номерів півтори тисячі контактів, всіх і не згадати. Мене питали про друзів, які воюють. Я відповів, що повномасштабна війна тільки почалася, тому навіть не знаю ще, хто воює. Розпитували про сестру, яка живе в росії. Вони дізналися про неї з переписок у телефоні. І з чого я очманів: росіяни витягнули з телефону навіть видалені файли. А потім вони побачили, що я займаюся евакуацією, і сказали мені: “Їдь звідси”. Мене випустили, посадили вже в нормальну машину на заднє сидіння. Висадили в центрі у Вербівці, розв’язали руки, очі».

Після цього чоловік покинув дім і вивіз всю свою родину у місто на підконтрольній Україні частині Харківшини. З усіх речей він взяв лише предмети першої необхідності, ключ від батьківського дому та одяг, у якому він вийшов із полону.

«Будинок у Зміївці я зняв на початку квітня. Свою родину вивіз, родину сестри дружини також. А вже далі я заїжджав на окуповану територію, доставляв гуманітарку і забирав людей».

Іван регулярно повертався за людьми в окупацію, щоб евакуювати їх. Згодом його контакти знайшли волонтери Helping to Leave та запропонували йому доєднатися до команди.

«Я планував допомагати, мало хто збирався це робити. Мій старший брат потім також зайнявся зі мною евакуацією. Багато людей підключилися. Коли я виїхав, зі мною зв’язалася волонтерка Helping to Leave. Тоді я налагодив маршрут із Балаклії та Ізюма та разом з іншими вивозив звідти людей».

Так продовжувалося до 1 травня — тоді українські військові відмовилися пускати чоловіка в бік окупованих територій.

«Я встиг вивезти свою родину, потім збирався їхати і знову евакуювати людей, але мене вже не пустили. Спочатку поспілкувався з нашими хлопцями, вони все-таки мене потім пропустили, а на першому блокпосту російському мені сказали, що якщо я заїду, то я вже не виїду».

На думку Івана, люди залишаються на тимчасово окупованих територіях, бо бояться щось змінювати. За його спостереженнями, частіше це літні люди.

«Дім є, все є, а їхати кудись незрозуміло куди, кидати все… Скажімо так, я багато кого вмовляв, пропонував їх вивезти, але вони відмовлялися, казали: “Нам немає куди їхати, хто нам допоможе? Будемо тут, будемо обживатися”».

Іноді йому вдавалося переконати інших виїхати. Насамперед пояснюючи, що насправді їх чекають, та існують волонтери, які нададуть допомогу з евакуацією.

«У деяких є родичі на вільній території. Я вмовляв пенсіонерів виїхати до родичів у Києві, але вони не знали, як з ними зараз зв’язатися. Ми домовилися, що зараз виїдемо і будемо їм телефонувати. Іноді і так вдавалося».

«Моя особиста мрія — щоб скоріше війна закінчилася. Дітей виростити. Щоб вони не бачили цього всього», — каже Іван.

В Івана двоє хлопців. Разом із ними і дружиною він проживає у Харкові. Місто дотепер щодня зазнає масштабних обстрілів з боку російської армії.