Відмовитися від усього заради майбутнього

"Пам'ятаємо цей момент чітко, — згадує Вʼячеслав початок повномасштабного вторгнення. — Спали, звісно. О 4:10 почули перші вибухи, прокинулися не тільки ми, а й діти."

До початку повномасштабного вторгнення чоловік працював у селищній раді, а потім на полях. У нього велика родина – дружина і троє маленьких дітей. Вони пробули на тимчасово окупованій території два роки.

Виїхати вдалося лише з мінімумом речей.

Цей матеріал створений у межах кампанії «Території — це люди», який допомагає українцям повернутися із тимчасово окупованих на підконтрольні Україні території та адаптуватися там.

Фото: Михайло Палінчак

Про виїзд з окупації Вʼячеслав з родиною думав від самого початку повномасштабного вторгнення.

"Ми постійно думали про евакуацію, з перших днів. Просто не все було так легко організувати. Колони розкидали, не було перевізників, які б могли допомогти. Ціни були надто високими,"

— пояснив він.

Врешті-решт рішення про евакуацію сімʼї прийшло через волонтерів.

"Вийшли на волонтерів з організації Helping to Leave, яка допомогла нам виїхати," — розповів чоловік.

Життя на тимчасово окупованій території було постійно під загрозою. Окупанти приходили до їхнього дому і перевертали все догори дном у пошуках чогось незрозумілого.

"Ми мали перевірки майже кожного дня. Загроза була кожного дня як для мене, так і для моєї сім'ї," – розповідає він.

Одного разу Вʼячеслава ледве не затримали окупанти.

"Це сталося через наводку, хтось сказав, що нібито я передаю локації та дані на територію [підконтрольну Україні]. Шукали карту, але, на щастя, мене не затримали".

Перед евакуацією у них були сумніви та страхи, зокрема щодо проходження фільтрації і буферної зони.

"Було незрозуміло, чи зможемо проїхати, чи пройдемо," — зазначив він.

Проте вони вирішили ризикнути і з допомогою організації Helping to Leave змогли безпечно евакуюватися.

Його дружина з дітьми виїжджала після В’ячеслава і їх шлях був більш-менш безпечним.

"На кордоні питали, де я знаходжусь і чому вона перетинає кордон через Україну. Вона пояснила, що везе хвору дитину на лікування за кордон. У нас є дитина з інвалідністю, і це в якомусь сенсі полегшило пересування," — пояснив він.

Розуміння, що родина залишає свій дім на невизначений час, було болючим.

"Відмовитися довелося від усього. Ми прожили там не рік і не два. У нас був дім,"

— згадує В'ячеслав.

З окупації чоловік взяв з собою лише мінімум речей.

"Я їхав з барсеткою, документами і одягом, який був на мені. Я не знав, чи зможу виїхати, пройти всі фільтрації. Тому не брав із собою нічого," — сказав чоловік.

Фото: Михайло Палінчак

Адаптуватися на новому місці виявилося не так складно, оскільки він прожив у Полтавській області понад 20 років.

"Тут у мене родичі, сестри. Підтримка була, найважче було чекати, коли приїде дружина з дітьми," — поділився він.

На питання, чому люди не евакуюються з тимчасово окупованих територій, він розповів про три основні категорії.

"Більша половина людей, які готові виїхати, бояться це робити. Друга категорія — це ті, хто підтримує "руський мір". А третя — ті, у кого просто немає можливостей для виїзду. Вони навіть не можуть заплатити за машину, щоб доїхати до Чаплинки, звідки я їхав далі. Вони не мають коштів навіть на квиток на потяг чи пиріжок. Без російського паспорта вони не можуть купити медикаменти, піти на роботу. Виживають за рахунок того, що вирощують на городі чи від корови", — пояснив чоловік.

Він також зазначив, що багато хто вважає виїзд занадто ризикованим.

"На початку [повномасштабної] війни росіяни просто розстрілювали колони. Ми теж готові були виїжджати, але це був великий ризик для дітей та нас усіх. Люди бачили розстріляні машини і тіла вздовж дороги, тому не ризикували виїжджати",

— розповів він.

За словами Вʼячеслава, ті, хто не взяли російський паспорт, тримаються лише за рахунок власного господарства.

"Люди виживають за рахунок того, що мають власний будинок, тварин, городи. Або беруть російський паспорт і йдуть працювати, оформлюють їхні страхові поліси. Але для мене це щось страшне".

"Зараз ми адаптуємося до нових умов, готуємо документи, щоб нашого сина обстежили в клініці, займаємося оформленням ВПО. Переважно займаємося паперами. Хочеться, щоб діти пішли до школи, молодшого в садок, знайти роботу і продовжувати жити", — розповів В’ячеслав про поточні справи.

Фото: Михайло Палінчак

На питання про найбільшу мрію, він відповів просто і щиро:

"Щоб закінчилась війна. Щоб нарешті настала перемога. Дуже багато віддано за це все. Дуже багато друзів, дуже багато рідних, яких вже, на жаль, немає з нами. Мій брат загинув після початку повномасштабного вторгнення на Херсонському напрямку, недалеко від нас. Вони не дійшли трохи до нас".

Інтерв'ю та розповідь Юлії Калабан