Юрій (ім'я змінено з причин безпеки) разом із дружиною прожив у АР Крим понад десять років. Вони переїхали туди у 2012 з Київщини через стан здоров'я Юрія. Там були умови для реабілітації та життя для людей з порушеннями опорно-рухового апарату. Але через два роки після переїзду почалася окупація. Залишитися означало жити у постійному страху та без доступу до якісної медичної допомоги. Виїхати самостійно — майже неможливо для людини на візку.

Про те, як змінилося життя під окупацією, чому виїзд здавався нереальним і як проєкт Helping to Leave допоміг подолати цей шлях — у розмові з Юрієм.

Місто-свято

До 2014 року Крим для Юрія та його дружини був місцем надії. Спеціалізовані санаторії, безбар'єрна інфраструктура, можливості для людей з порушеннями опорно-рухового апарату — усе це зробило півострів привабливим для переїзду.

«Це було місто-свято. Туди з'їжджалися багато людей з порушеннями опорно-рухового апарату, санаторій на 500 місць. Курортне місто, лікувальне місто. Була атмосфера постійного свята»,

— згадує Юрій.

Подружжя продало квартиру в Київській області, батьки слідом за ними також переїхали. У 2013 році вони придбали ділянку і почали будувати власний дім. Життя налагоджувалося, друзі з Києва приїжджали в гості.

Але вже тоді з'являлися тривожні сигнали. Юрій помічав інший менталітет — більш радянський, пасивний. Люди роками могли жити в незручних умовах, чекаючи, що «держава має щось зробити», замість того, щоб вирішити проблему самостійно.

«Я помітив, що ще до 2014 року в машинах з'являлися георгіївські стрічки, а їхні власники часто були агресивнішими. Для росіян українці — це 'хохли', і вони часто навіть не усвідомлюють, що це образливо. Я такого не пробачав»,

— каже Юрій.

2014-й: щоб вижити, потрібно було оформлювати російський паспорт

Коли у 2014 році почалася окупація Криму, Юрій з дружиною опинилися в пастці – повертатися не було куди.

«Ми вже все продали. У нас не було квартири 'десь ще'. Будівництво будинку тривало, гроші були вкладені, і кинути це означало залишитися взагалі без нічого. Крім того, я людина з інвалідністю, і будь-який переїзд — це завжди складно. Не просто зібрати речі й поїхати. Потрібні умови, транспорт, доступність. Тому ми залишилися і чекали»,

— пояснює він.

Зміни почалися миттєво. Українська мова зникла з публічного простору. Якщо хтось говорив українською, на нього дивилися з підозрою. Почалися проблеми з документами та медициною — українські лікарі поїхали, якість медичної допомоги різко впала.

Для Юрія, як для людини з інвалідністю, медицина — це не абстрактне поняття, а постійна життєва потреба. Реабілітація, обстеження, консультації. Раніше він міг поїхати на материкову частину України — до Києва чи Львова. Після окупації це стало майже неможливим.

З'явився страх. Люди почали менше говорити, більше мовчати. Навіть ті, хто був проукраїнський, перестали це показувати. Почалися доноси.

«Прямого тиску на мене не було. Але ти весь час живеш з відчуттям, що за тобою можуть прийти. Ти обираєш слова. Ти не знаєш, хто поруч — сусід, який учора вітався, а сьогодні напише заяву»,

— розповідає Юрій.

Щоб мати змогу виживати, отримувати виплати, реєструвати власність, потрібно було оформлювати російський паспорт. Подружжя тягнуло до останнього, але зрештою змушене було це зробити.

Після 24 лютого: коли стає зрозуміло, що це надовго

Думка про виїзд з'явилася майже одразу після окупації. Але можливості не було. Реально подружжя почало про це думати після 24 лютого 2022 року, коли стало зрозуміло: це надовго, і ситуація лише погіршуватиметься.

Контроль став жорсткішим. Перевірки, блокпости, страх. Люди зникали. Різко погіршилася ситуація з ліками — те, що Юрію потрібно постійно, або зникло, або стало в кілька разів дорожче.

«Коли я зрозумів, що якщо зі мною щось станеться, мені просто не зможуть допомогти. Або допоможуть занадто пізно. Це був момент, коли питання стало не 'коли', а 'як'»,

— згадує Юрій переломний момент.

У 2021 році подружжя зуміло накопичити кошти та придбало квартиру на Київщині. Восени того ж року вони поїхали до тимчасово окупованого Криму, щоб перезимувати, зібрати речі і навесні 2022 року остаточно переїхати. Але настав лютий.

Юрій залишив у передмісті Києва машину, пристосовану для людей з інвалідністю, — на ній не можна було заїжджати до Криму з українськими номерами. Коли окупанти увійшли в місто, ця машина допомогла евакуюватися кільком родинам. Юрій розповів про це своєму оточенню в Криму, не приховуючи гордості.

«Я просто щиро розповів, як гарно, що вдалося людям врятуватися в таких умовах, що на моєму авто люди волонтерили, допомагали мирним мешканцям. Я сподівався, що в них теж щось людяне є»,

— каже Юрій.

Згодом до них прийшло фсб з обшуком. Звинувачували в допомозі ЗСУ. Перевіряли, з ким Юрій спілкується, які канали читає, якими новинами цікавиться — перевіряли історію у браузері.

Після цього він обмежив спілкування з підконтрольною Україні територією. Знайома в росії, етнічна українка, також отримала візит фсб — її одразу запитали, чи знає вона Юрія. Допитували всю родину, перевіряли всі гаджети.

До Юрія кілька разів намагалися «лізти битися» через українську мову. Після візиту фсб подружжя змушене було припинити розмовляти українською на публіці — вдавати з себе росіян.

«Я називаю це 'внутрішньою міграцією'. Ми просто сиділи і чекали», – каже Юрій.

Пошук виходу

Більшість варіантів виїзду, які люди обговорювали між собою, для Юрія просто не існували. Автобуси — не пристосовані. Потяги — майже нереально. Машина — великі гроші й ризики. До того ж блокпости, перевірки, допити. Для людини з інвалідністю це ще й фізичне навантаження.

Юрій намагався шукати допомогу самостійно — писав волонтерам, знайомим, людям у чатах. Але дуже часто або не відповідали, або казали чесно: «Ми не знаємо, як допомогти у вашому випадку».

Про організацію Helping to Leave він дізнався випадково — через знайомих. Хтось переслав контакт, сказав: «Спробуй, вони працюють зі складними кейсами».

«Я написав повідомлення, описав ситуацію. Не очікував швидкої відповіді, але мені відповіли майже одразу. Почали ставити конкретні питання — про стан здоров'я, документи, можливості пересування. І вперше за довгий час у мене з'явилося відчуття, що це реальний процес, а не просто розмови»,

— згадує Юрій.

Підготовка тривала не швидко. Потрібно було продумати маршрут, транспорт, медичні моменти. Все робилося дуже обережно — будь-яка помилка могла все зірвати:

«Я постійно хвилювався. Особливо за дружину. Я боявся, що через мене їй буде ще важче. Але вона весь час казала: 'Ми впораємося'».

Виїзд: один із найважчих днів

Сам день виїзду Юрій називає одним із найважчих у своєму житті — фізично й емоційно.

«Напруга не спадала ні на хвилину. Ти постійно думаєш: 'А якщо зараз зупинять? А якщо щось піде не так?' Було дуже страшно. Але в якийсь момент страх просто вимикається. Ти дієш на автоматі»,

— розповідає він.

Коли він зрозумів, що виїзд вдався, відчув полегшення, яке важко описати словами:

«Я вперше за багато років нормально вдихнув».

Зараз Юрій з дружиною перебувають на підконтрольній Україні території. Попереду ще багато питань — лікування, житло, адаптація. Але це вже інші труднощі.

«Вони не порівнюються з тим, що було. Набагато краще з медициною. Я знову маю доступ до лікарів, до консультацій, до нормального обстеження. Це не розкіш — це базові речі, яких ти просто був позбавлений»,

— каже він.

На питання, чи змогли б вони виїхати самостійно без допомоги Helping to Leave, Юрій відповідає без вагань:

«Ні. Я кажу це абсолютно чесно. Самі ми б не впоралися. Ця допомога означає шанс жити. Не виживати, а жити. Без постійного страху, що завтра ти залишишся без допомоги або без права голосу».

Людям, які зараз у схожій ситуації, Юрій хоче сказати:

«Вихід є. Навіть якщо здається, що його немає. Потрібно шукати, писати, не здаватися. І є люди, які готові допомагати, навіть у найскладніших випадках».

Інтерв'ю: Юлія Боклаг

Текст: Юлія Калабан